Про що ця стаття?
Зміна роботи часто вимагає багато часу й сил. А зміна професії у літньому віці потребує ще й неабиякої наполегливості. На жаль, в Україні у багатьох сферах досі існує дискримінація за віком, і компанії часто не хочуть брати на роботу старших людей. Та далеко не всі пенсіонери готові відмовитися від роботи. Багато з них не просто можуть продовжувати працювати, а й готові опановувати нові професії. На власному прикладі вони доводять, що вік — не причина сидіти склавши руки.
Наталія Хабарова, 67 років, флористка
Раніше — інженерка, бухгалтерка і ландшафтний дизайнерка.
Я не вперше змінюю професію. У 90-ті я звільнилася з роботи, вийшла надвір і зрозуміла, що професія інженера нікому не потрібна. І я стала бухгалтеркою. Закінчила курси, влаштувалася на підприємство. Спочатку все здавалося складним і незрозумілим, але згодом усього навчилася: розібралася і з документацією, і з податковою інспекцією. Згодом в іншій компанії я вже працювала фінансовим директором.
А потім я вдруге вийшла заміж, народила доньку та просиділа вдома 10 років. Усі мої знання в бухгалтерії застаріли, я замислилася про те, чим іще можу зайнятися. Тоді ми купили невелику ділянку землі і я почала розбиратися, як її облаштувати. Пішла на курси ландшафтного дизайну, зацікавилася і вирішила здобути другу освіту в цій сфері. Поступово почали з’являтися клієнти, роботи стало багато. Так я пропрацювала 15 років.
Я дуже любила свою роботу, але з часом вона мені набридла. Я отримую мінімальну пенсію, тому не розглядаю варіант перестати працювати. У рамках однієї з програм фонду «Життєлюб» я потрапила на стажування і опанувала професію флориста. Мені було 63 роки. Спершу може здатися, що це майже те саме, що ландшафтний дизайн, але це не так. Тут треба вміти працювати з квіткою, доглядати за нею, створювати композицію... Одним словом, вчитися довелося багато чому.
Роботу я знайшла не одразу. У першій компанії пропрацювала лише кілька місяців, а потім довго не могла знайти роботу. В одному місці мені прямо сказали: не візьмемо, тому що вам буде важко в такому віці. Це дуже несправедливо, що всюди є попит лише на молодь. Але мені пощастило: майже рік тому мене взяли флористкою в інтернет-магазин квітів. Серед колег я найстарша, але працюю як усі: приймаю замовлення, оформляю букети, доглядаю за квітами. А ще помітила, що найкраще знаходжу спільну мову з клієнтами, особливо з примхливими.
Я вважаю, що найчастіше професії обирають нас самі. І з бухгалтерією, і з дизайном мені свого часу пощастило — це були популярні професії, а я була відкрита до змін. Усього можна навчитися, якщо не боятися.
Я вважаю, що найчастіше професії обирають нас самі. І з бухгалтерією, і з дизайном мені свого часу пощастило — це були популярні професії, а я була відкрита до змін. Усього можна навчитися, якщо не боятися.
Лариса Климчик, 62 роки, волонтерка в онколікарні
Раніше — викладачка та журналістка.
Педагогіка і видавнича справа йшли в моєму житті паралельно. За освітою я журналістка, але свою трудову діяльність я починала у школі, бо дуже хотіла стати вчителькою. Я викладала мову і літературу, а також співпрацювала з педагогічними виданнями. Також захистила кандидатську з педагогічних наук і докторську з філософії. Викладала українську мову в університеті «КРОК», а після цього очолила одне видавництво. Але так сталося, що видавництво закрилося, і в 50 років я залишилася без роботи.
Я не розуміла, що робити. Деякий час жила за кордоном, там повернулася до своєї журналістської професії: писала матеріали на медичну тематику, зокрема про онкологію. Але через кілька років повернулася до України і займалася переважно родиною, а у вільний час багато в’язала. Якось вирішила віддати шкарпетки у благодійний фонд «Таблеточки», для онкохворих діток, і так дізналася, що «Таблеточки» шукають волонтерів. Пройшла співбесіду і вже три роки я — їхній лікарняний волонтер.
Спочатку ми з дітьми разом малювали, ліпили, клеїли. Але я хотіла робити щось таке, чого не роблять інші. У мене однієї був педагогічний досвід, і я почала проходити з дітками шкільну програму. Вони проводять у лікарні багато часу і пропускають школу, тому це для них дуже важливо. Якщо дитина хоче і її стан дозволяє, я залюбки допомагаю. З маленькими вчили букви й цифри, зі старшими — українську мову.
Мій день у лікарні — середа. Це значить, що цього дня я приходжу обов’язково і вже на місці дивлюся, з ким займатимусь. Але інколи приходжу і в інші дні, особливо якщо в когось із дітей день народження. Під моєю опікою відділення дитячої онкогематології в Київській обласній лікарні і відділення токсикології лікарні «Охмадит». Найскладніше у роботі волонтера — стикатися з ситуацією, коли дитина залишає цей світ. Але в цих дітей усе одно має бути дитинство, тому волонтери роблять для цього все можливе.
Також Благодійний фонд «Таблеточки» пишається своєю школою клоунів. Я теж пройшла навчання і тепер приходжу до діток не тільки в ролі вчителя. Це зовсім інша робота, я навіть не знаю, що мені подобається більше.
Чому я це роблю? Мої діти вже виросли, а в мене енергія б’є через край. Сидіти вдома чи на лавці з сусідками я не хочу. Рідні мене дуже підтримують, особливо онучки. Одній зараз 15 років, і вона завжди радить мені, які музику слухає молодь, які фільми дивиться, на які теми можна поговорити. А менша, якій 8 років, розповідає, які мультфільми або ігри популярні. Це мені дуже допомагає.
Микола Юров, 69 років, художник
Раніше — військовий.
У 1972 році мене призвали до армії. Відслужив два роки, потім закінчив військове училище та паралельно педінститут, залишився у лавах збройних сил та отримав офіцерське звання. Також служив у Групі радянських військ Німеччини. За часів перебудови викладав у Львівському військовому училищі. А у 1995 році звільнився за скороченням.
З того часу чим я тільки не займався. Пробував бізнес відкрити, але якось не пішло. Працював цивільним викладачем, але зрозумів, що це не моє. Крім цього я завжди захоплювався малюванням, і вирішив зайнятися цим серйозніше. А у 2012 році ми разом із дружиною вступили до академії імені Бойчука (Київська академія декоративно-прикладного мистецтва та дизайну імені Михайла Бойчука) на факультет монументального живопису. Хотів отримати професійну базу та вдосконалюватись у живописі та іконописі.
В університеті ми з дружиною були найстаршими, мені тоді було вже 60 років.
Усі ставилися до нас із повагою, хоча деякі викладачі були навіть молодші за нас. Але атмосфера там була чудова, творчий професійний колектив. Ми знову пережили студентські роки.
Свої роботи я вже виставляв у Києві, Львові та двічі — у Ванкувері в Канаді. Понад 50 моїх робіт подаровано головному шпиталю Міноборони, деякі висять у Києво-Печерській Лаврі. Також я пишу ікони на замовлення, наприклад, для Собору Різдва Пресвятої Богородиці у Кропивницькому.
Це правда, що у нашому віці особливо нікуди не беруть. Я б навіть сказав, що ти вже після 40 років нікому не потрібен. Але сидіти на дивані нам із дружиною не цікаво, і ми завжди знаходимо чим зайнятися. До карантину працювали в пекарні, зараз я підпрацьовую охоронцем. Ось добу відпрацював, тепер три відпочиваю — займаюся живописом.
Моя головна порада — слухати душу та займатися лише тим, що подобається. Ну і, звісно, шукати улюблене заняття, яке зможе тебе прогодувати.